Стільки днів марнотратних.
Стільки митей - комах в бурштині.
А здавалось, останнє слово моє - те "ні".
Що за "ні" - немає нічого.
Та є пітьма.
І я, крадучись навшпиньках, іду сама.
Вже звикають очі.
Вже обриси майорять.
Я навчилась не чути,
що ти не міг і сказать.
Я навчилась не бачити того,
чого не робив.
І не вигадувати про нас неймовірних див.

Я утримуюсь.
Стримуюсь.
Я тримаюсь.
В моїй темряві липкі спогади,
здогадки-бур'яни.

Ці пастки... я щоранку від них просинаюсь..

В обнадійливі сни
не мани.

Я мечтаю..

Я мечтаю летать.
Мне четыре,
или, быть может, пять.
Я вскарабкиваюсь на обеденный стол
и, расставив руки,
взлетаю!
Конечно, в пол. )

Конечно, на ноги - это без травм игра.
Не получилось - значит опять пора.

Да и игра ли это - когда ты мал,
Когда очень веришь, что человек летал,
Когда неустанно пробуешь -
вниз и вверх,
Когда череда неудач приближает успех?

Когда так ясно желаньем своим горишь..
И... пусть на миг - чувствуешь,
что летишь.

Колись прочитала - "живи кожен день, як останній"..

Колись прочитала - "живи кожен день, як останній"..
Відтоді прожила вже сотні останніх днів.
Різних:
в благаннях, в зізнаннях,
в сумнівах і прощаннях,
в поспіху і мовчанні,
в радості, і в брехні,

у метушні заперечень,
в паралічі думок,
у відчутті порожнечі
І відчутті перемог...

Довершеного рецепту
Схоже, не відшукати,
Крім правила: бути з собою відвертим!
Й кохати. Щосили кохати 

Послухай мене..

- Послухай мене, будь ласка, той, хто відпускає нам час: Який запас? Є все, що було, є зараз і є майбутнє. Що було - незабутнє. Що є - мінливе. Майбутнє - таке невизначене, цнотливе.. Я роблю рух - створюю і руйную. Я роблю крок - ламаю й будую. У всіх цих вимірах альтернатив Є вибір і є мотив. І наслідок - як негатив фотографії.. Все проявиться згодом. Дозріє плодом, Зів'ється гніздом Чи заквітне садом.. Проллється вином із стиглого винограду чи водоспадом. Яким є задум? - Його нема. Життя - не вимірювана площина. Це пошук.. Розуміти усе замало. Треба ще, щоб воно смакувало..

За крок до вибуху

Коли кажеш "вийди з кімнати" - це теж любов.
За крок до вибуху, коли хочеш від гніву кричати,
А збираєш останні сили на "вийди з моєї кімнати" -
В оголошенні цих умов теж любов.

Її важко розгледіти за ураганом люті.
Та якщо дослідити свої рани і "міни" ,
не довести до кривди й жалю... Ті,
хто поряд почують: "це занадто для мене,
але.... я тебе люблю"..

Не клеїться, не виліплюється...

Не клеїться, не виліплюється, липне до рук й засиха.
А ти завзято ще рух, і ще рух: виминаєш і колиха..
Цій глині потрібно більше, ніж бажання твого жага.

А потім втома, і сумнівів скриня в своїй зорі.
Ти прийшла у його життя по такій порі -
до світанку далеко як пішечки до морів.
Все в темряві, пошепки, нишком..
Без зайвих слів.
Без найголовніших слів.

А вишні достиглі стогнуть в вечірній імлі:
"Чи до цього воліла? Чи сюди вели кораблі?"

Червень 2019

Материнські поетичні роздуми....

....напередодні дня народження донечки.

Сім років назад, у цей день, я вже точно знала,

що завтра тебе зустріну.

Зізнаюся, я хвилювалась, погано спала -

тягнуло спину.

Ти була дуже тиха.

І в цій тиші,

шаруділи думки, як миші.

Як багато тієї ночі тобі сказала!

Все що знала, як є - неприховано:

як світ влаштовано,

як ти з'явишся,

як не боятися,

як чекаю на погляд твій очі-в-очі,

як запестити тебе хочу,

як радію твоїй появі.

Завтра я стану мамою не в уяві.

А далі - зустріч! і очі твої бездонні.

Я пам'ятаю той подив: "які маленькі долоні -

це ж всесвіт в мініатюрі!!!"

Колись вони будуть творити свої етюди.

Це було сім років тому.

Сім років радощів й втоми,

Сім років любові й тривог,

І стільки ж всіляких "вперше" для нас обох.

В мінливості і різнобарв'ї цього життя

Існує незмінне і головне відкриття:

Я твоя мати, а ти - моє ясне дитя.

(30.05.2018р)